і навпаки

1) contrary to, inversely, contrariwise, conversely; the reverse, the other way round; (не так, як потрібно) the wrong way

2) (як вставне сл.) on the contrary

3)

პირიქით

навыварат

aksine; tersine

ДІАЛЕКТИЧНА ЛОГІКА - наука про філософське мислення, створена Гегелем і викладена ним у творі "Наука логіки" (1812 - 1816). Основний її принцип - тотожність мислення і буття. Ця тотожність не статична, збіг мислення з буттям розвивається, що визначає структуру Д. л. Вона складається з трьох розділів: вчення про буття, сутність і поняття. Дана послідовність відображає процес людського пізнання, яке починається з безпосередніх, зовнішніх властивостей речей - буття, потім заглиблюється в їхню сутність і, створивши поняття, перетворює їх на предмет дослідження. Через це Д. л. збігається з теорією пізнання В. ся Д. л. є системою філософських категорій, кожна з яких - певне визначення принципу, ланка його розгортання. Це стосується і першої з ланок - початку логіки, що фіксується збігом початку і принципу. Але принцип має і подальші категоріальні визначення. Тому вони не тотожні. Ця двоїстість синтезується в положенні: початок є найпростіша, найелементарніша форма принципу. Наступний логічний рух збагачує принцип новими визначеностями, а розходження його з принципом знімається принципом сходження від абстрактного до конкретного. Конкретне Гегель розумів як єдність багатоманітного або як єдність протилежностей. Одна категорія переходить в іншу, протилежну, і навпаки: виникає синтез, який є основою розгортання нових категорій. Оскільки протилежності не існують відокремлено одна від одної, то за допомогою принципу єдності протилежностей утворюється необхідний зв'язок логічних форм, і їх рух є внутрішньо закономірним. Послідовне розгортання єдності протилежностей здійснюється у вигляді принципу заперечення заперечення, за яким побудована вся система Д.л. Він виражає синтез полярних категорій, які нероздільні і в той же час негативні одна до одної. Оскільки загальна послідовність категорій відтворює загальний процес людського пізнання, діє принцип збігу логічного та історичного: в античній філософії основною була категорія буття, в Новий час - сутність, в нім. класичній, і особливо, в гегелівській, - поняття як основна форма діалектичного мислення. На кожному з трьох ступенів логічного процесу Гегель відкрив специфічну форму зв'язку категорій чи понять: у бутті - перехід, у сутності - співвідносність протилежних визначень - рефлексію (їх відображення одна в одній), в понятті - розвиток. Генетичну структуру буття утворюють три основні категорії: якість - кількість - міра. В ній діє закон переходу якісних змін в кількісні і навпаки. Мінливість буття дає змогу відкрити його постійну основу, субстрат. Оскільки речі з'являються й зникають, вони постають як явища, і через них мислення заглиблюється в сутність. Структура другої ступені теж потрійна: сутність - явище - дійсність Н. айбільш глибинним тут є закон діалектичної суперечності. Гегель сформулював положення, за яким всі речі в самих собі суперечливі, суперечність є корінь всякого руху і життєвості. Суперечність Гегель тлумачив як єдність протилежностей, які, отже, не мають самостійного значення. Вони - моменти, підпорядковані сторони чогось третього. Це третє - носій протилежностей, їхня основа. Гегель подає подвійний перехід від сутності до явища і навпаки. Тому вся друга книга його твору є логічним спростуванням агностицизму Канта, який цей перехід заперечував. Поняття - третій ступінь логічного процесу - становить єдність буття і сутності. Цим поняття в Д. л. відрізняється від його розуміння в традиційній логіці, в якій його визначали як відтворення лише суттєвих властивостей речей. Формою існування поняття Гегель вважав розвиток - розкриття й конкретизацію поняття. Стадіями такого розвитку постають суб'єктивне поняття, поняття об'єкту та їх єдність - ідея. До останньої Гегель відносив ідею пізнання, практичну ідею і їх єдність - абсолютну ідею, тому що саме поєднання пізнання і практичної діяльності є для людини найбільш глибоким, абсолютним знанням. Таким чином поєднуються логіка (наука про категорії як форми мислення), теорія пізнання (яка вивчає процес і ступені пізнання) і діалектика (яка утворює основні зв'язки категорій як логічних форм мислення і пізнання). У вітчизняній літературі проблемам Д. л. приділялась велика увага. Особливе значення мають праці Шинкарука, він відродив традицію дослідження нім. філософської класики в Україні і створив школу такого дослідження.

ДВОЇСТОЇ ІСТИНИ ТЕОРІЯ, подвійна істина - вчення про поділ філософських та богословських істин, згідно з яким істинне в філософії може бути хибним в теології, і навпаки В. чення про двоїсту істину виникло в Середні віки, під час поширення філософії Аристотеля, коли виявилось, що ціла низка філософських положень Аристотеля суперечить догматам мусульманської та християнської релігій. Найбільш впливовими мислителями, які утверджували Д.і.т., були Аверроес (Ібн Руїид), Брабантський, Жандунський, Ніфо, Ок кам, Помпонацці та ін. Згідно з принципом двоїстої істини, досягнуті наукою результати мають право на існування, але лише як наділені статусом можливих імовірних істин, в той час як теологічним істинам притаманні абсолютність, очевидність та достовірність. Такий погляд на науку в межах християнського вчення про божественну всемогутність був плідним, оскільки слугував виправданню наукових занять. Найбільш докладно ця точка зору розвинута у вченні ТомиАквінського про істини віри та істини знання, згідно з яким теологічні істини мають пріоритетне значення по відношенню до наукових. Д.і.т. вступила в конфлікт з науковим знанням у період зародження наукової картини світу, зокрема геліоцентричної системи Коперника, коли наукові істини стали претендувати на онтологічний статус. Це особливо проявилось в процесах інквізиції над Бруно та Галілеєм, яка повела нещадну боротьбу з новими, науково-природничими уявленнями про картину світобудови. Поступово Д.і.т. поступається місцем поняттю наукової істини, яке, стаючи абсолютно незалежним від Істини Одкровення, перебирає на себе атрибути останньої - абсолютність, достовірність та довершеність. У новій формі Д.і.т. була відновлена Кантом, який вважав необхідним не захист науки від релігії, а, навпаки, захист релігії від науки: "я повинен був обмежити сферу знання, щоб дати місце вірі".

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

МАТЕРІАЛІЗМ ( від лат. materialis - речовинний) - філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух - вторинні. Дане співвідношення має насамперед просторовий і часовий зміст: свідомість притаманна не всій матерії, а лише окремим її утворенням; спочатку існує матерія, а потім в ній виникає дана властивість. З її появою принцип М. змінюється і доповнюється новим: матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від нашої свідомості. Але коли матерія незалежна від свідомості, то і, навпаки, свідомість незалежна від матерії, і замість монізму виходить дуалізм. Тому потрібне уточнення, яке є у Дицгена: людський орган пізнання - це частка природи, що відображає інші частки природи. М. полягає у тому, що останні, які не мають у собі свідомості, виникають раніше і існують незалежно від людини - носія пізнання Д. ане відношення знову змінюється, якщо йдеться про суспільство, де незалежно від свідомості одних існують свідомості інших людей. Історичне, суспільне буття - це діяльність, а вона визначається структурою: мета - засіб - результат, перша вихідна ланка якої має ідеальний чи духовний характер. Суспільне буття опосередковане свідомістю. Тому історичний матеріал вимагає заглиблення в такі шари людської істоти, які не залежать від свідомості, а передують їй і визначають її. їх складає тілесна природа людини, її фізичні, матеріальні потреби, які не можна задовольнити без допомоги свідомості, але які від неї не залежать, їй передують, - потреби в засобах життя (їжі, одязі, житлі і т.п.). Зазначена структура діяльності стає такою: матеріальні потреби - цілі - засоби - результати. Подібні потреби існують завжди, випливають з людини як природної істоти, природа постачає також в кінцевому підсумку і матеріал для знарядь та продуктів праці. В цьому і полягає істина матеріалістичного розуміння історії Ч. им менше розвинуте суспільство, тим більшою мірою залежить воно від матеріальних потреб і компонентів життя і навпаки. Коли пізнання і діяльність набувають планетарного характеру, стають сумірними з геологічними силами землі, матеріальне і духовне стають рівноправними факторами, втрачають свою абсолютність. Це відбувається в тій реальності, яка носить назву феномена ноосфери (сфери розуму). М. з відношенням "первинності - вторинності" зберігає своє значення на периферії ноосфери, в тих межах, де перероблена дійсність стикається з дійсністю неосвоєною - як в оточенні людства, так і в ньому самому.

1) ( сполучення) and

2) ( хоч) не перекладається

3) ( також) too, also; ( при запереченні) either

4)

1) ( навіть) even

2) that is what; where; who

eng: fundament analyses

deu: fundamentale Aktienanalyse f

набір аналітичних прийомів і методів, які використовуються при оцінці доцільності інвестиційних вкладень у ті чи інші акції (інші види корпоративних прав) і базуються на дослідженні ряду кількісних та якісних чинників, які характеризують фінансово-господарську діяльність емітента; ринковий курс акцій визначається їх внутрішньою вартістю. Якщо ця вартість є вищою за ринкову ціну, то курс акцій є заниженим, а отже, в них можна вкладати кошти; навпаки, якщо внутрішня вартість акцій є нижчою за ринкову, то їх курс є завищеним, а отже, інвестиції в такі корпоративні права робити не слід.

АБСОЛЮТНА ІСТИНА - єдино правильна, безумовна істина. Первісним осередком її були релігії, кожна з яких лише себе вважала вірною, а всі інші невірними. Боротьба таких абсолютів була духовно-практичним відтворенням взаємовідносин етносів, яким вони належали. Позитивний сенс такого явища полягав у тому, що людина, яка відчувала себе істотою слабкою і несамодостатньою, потребувала зовнішньої духовної опори. Цією опорою, гарантом її існування виступав Бог. Без А.і. буття людини ставало для неї проблематичним (див. абсолют). А.і. в релігії досягається непохитною вірою. Філософія переосмислила це поняття у двох напрямах. До першого належали мислителі, які вважали за А.і. свої власні філософські вчення чи системи. Кожен з таких мислителів - Платон, Аристотель, Спіноза, Ляйбніц - вважав, що його картина світу і людини абсолютно істинна, тобто не залежить од часу, коли він живе, обставин його особистісного і соціального буття. Але згодом виявилося, що істина не статична, а розвивається, тобто що істина є процес. А.і. постала як завершальна стадія пізнання, як тотожність граничних протилежностей - суб'єктивного і об'єктивного (див. Фіхте), свідомої і несвідомої діяльності (див. Шеллінг), мислення і буття (див. Гегель). Аналогом цієї структури в математиці і природознавстві став "принцип відповідності", згідно з яким попередня система знання входить у більш розвинуту - як її граничний випадок. Таким є співвідношення евклідової і неевклідової геометрії, класичної механіки і теорії відносності тощо. Даний розвиток відбиває прогрес пізнання. Отже, вчення, які в свій час вважалися абсолютними, виявляються відносними, але абсолютне виникає на більш високому рівні. Другий напрям стосується історії пізнання, особливо природничонаукового, яке має кумулятивний характер. Його особливість полягає в тому, що до вже добутих істин додаються нові, підсумком чого стала формула - "абсолютна істина складається із суми відносних істин". Абсолютне тут постає як синонім повноти, тоді як у "принципі відповідності" воно має значення глибини пізнання. Попередні стадії пізнання, які виявилися відносними, зберігають атрибут абсолютності, але тепер в обмеженій сфері і обсязі. Напр., закони класичної механіки абсолютно істинні для малих швидкостей і деяких практичних потреб тощо. І навпаки, більш досконалі системи знання вбирають в себе відносні, менш досконалі. Отже, знання є певним поєднанням абсолютного і відносного. Його розмежування на абсолютну і відносну істини відбувається лише в часі, в процесі розвитку.

АНТРОПОЛОГІЯ ( від грецьк. ανδρωποζ - людина; λόγοζ - поняття) - наука про походження людини, утворення людських ареальних груп (рас), про типи й варіації фізичної будови людини. А. обіймає, окрім природної історії людини, також етнографію та археологію. "Філософський словник" Лаланда дає визначення А. як однієї з галузей природничих наук, яка вивчає людський вид загалом, в його особливостях та зв'язках з усім іншим у природі. Леві-Cmpoc обстоює тезу про те, що зачинателем антропології є Руссо, який передбачив і заснував цю науку на століття раніше її офіційного визнання. У "Роздумах щодо походження нерівності" Руссо зазначає, що "світ населений народами, про котрих ми знаємо лише імена, а попри те, зважуємося розмірковувати про людство". Згадану працю можна вважати першим науковим дослідженням із загальної А., позаяк тут поставлено проблему взаємовідносин між природою та цивілізацією. За Клакхоном, основні тенденції антропологічної думки зосереджено на питаннях: якою була історія людства - і біологічна й культурна? Чи існують загальні принципи або "закони", що управляють цією еволюцією? Якими є природні зв'язки, якщо такі існують, між фізичними типами, мовою й звичаями людей у минулому та сьогодні? Наскільки пластичною є людина? До якої міри вона може підлягати впливові виховання або природних умов? Чому певні особистісні типи більш притаманні одним суспільствам, аніж іншим? ("Дзеркало для людини. Вступ до антропології"). З наведеного переліку зрозуміло, що антропологічна думка обіймає як низку спеціально-наукових питань, так і філософських уявлень про людину (див. антропологія філософська). Ще 1596 р. протестантським гуманістом Гасманном видано кн. під назвою "Антропологія", де остання постає як наука про подвійну духовно-тілесну природу людини. Загалом же людинознавство од перших своїх кроків зіткнулося з надзвичайною полівалентністю свого об'єкта. І донині існує загроза редукціонізму, перебільшення значущості одних ознак людського на шкоду іншим. (Типовий вияв крайнощів у тлумаченні людини: недоврахування біологічних факторів її розвитку або навпаки - факторів соціуму, культури та довкілля.) Як самостійна наукова галузь А. складається з серед. XIX ст.: 1850 р. у Гамбурзі засновано музей етнології; археологічний та етнологічний музей Пібоді в Гарварді засновано 1866 р.; Королівський антропологічний інститут - у 1879 р.; Бюро американської етнології - у 1879 р.; Тейлор почав викладати А. в Оксфорді 1884 р. Розвиток укр. А. започатковано Міклухою-Маклаєм. З 1871 р. він здійснює антропологічне вивчення корінного населення Пд.-Сх. Азії, Австралії, о-вів Тихого океану. Обстоював ідеї видової єдності й взаємної спорідненості рас людини, спільності здібностей архаїчних і сучасних народів. Вивчення укр. народу, як окремої, неповторної антропологічної та етнографічної цілості здійснив з початку 1870-х рр. Вовк. Змушений після Емського указу залишити Україну, він засвоює антропологічні здобутки європейських учених, студіює в "Антропологічній школі" та інших наукових закладах Парижа, стає тут членом Археологічного та Історичного тов-в та Тов-ва народних переказів. Був редактором ж. "Антропологія" (паризьке видання франц. мовою) та "Матеріалів до українсько-руської етнології", що виходив у Львові за ініціативою Франка. Підсумкову працю вченого "Студії з української етнографії та антропології" вперше видано у Празі 1928 р.

ВУЗЛОВА ЛІНІЯ ВІДНОШЕНЬ МІРИ - єдність безперервності ("лінія") і перервності ("вузли") у процесі змін явищ на основі переходу кількісних змін у якісні К. ожне явище має певну міру, у межах якої воно може існувати як дане, якісно визначене. Порушення її веде до нової якості і нової міри і т.д. Цей процес безконечний, оскільки рух не може зупинитися на якомусь явищі, бо "все йде, все минає і краю немає". Концепція В.л.в.м. була розроблена Гегелем і спрямована проти однобічно кількісного розуміння руху і розвитку. Ця концепція дає найпростіше уявлення про діалектику кількості та якості. Наявність В.л.в.м. можна прослідкувати в окремих фрагментах природи. Але дійсність, як ціле, не витягнута в одну лінію явищ, процесів, подій. У ній є й інші форми змінювання: кругообіги (напр., кругообіги стихій у Геракліта та Аристотеля), спіралі у розвитку і т.ін. Кожне явище в просторі і часі має безліч взаємозв'язків з іншими явищами, речами та процесами і може в них переходити або з них виникати Ц. ілісну картину вузлів міри можна унаочнити радше за допомогою сітки чи мережі, ліній, які розгалужуються. Така розбіжність між лінійним та сітьовим зображенням вузлових відношень міри пояснюється тим, що в схемі Гегеля йдеться не про окремі явища, а про категорії, поняття якості, кількості і міри К. ожне з цих понять - одне, їх же рух відбиває загальну зміну: одна якість переходить в другу, ця - в третю і т. д., те саме стосується і міри. Навпаки, в реальній дійсності існує безліч якісно визначених речей у просторі і часі, і їх зміну дають мережі, а не лінії. Останні - це лише фрагменти мережі. Зміни, що відбуваються в різних напрямах і перетинах, обумовлюються не лише кількісними змінами, а й переміною місця, розпадом і синтезом речовини, асоціацією й дисоціацією атомів, молекул, взаємодіями речей і т.п К. ількісні зміни - лише одна з багатьох причин універсальної мінливості буття Н. арешті, в навколишньому світі суттєвими передумовами і причинами змін є "стихії", які були і залишаються основами життя людини - земля, вода, повітря, вогонь, сонячне тепло. Стихії, що більш неперервні, ніж речі, є умовами формування і розкладу, посередниками взаємоперетворень. Останні охоплюють не лише кількісно-якісні зміни, а й зміни сутності, форми та змісту і т. ін. Зв'язки між явищами, які приводять до змін буття, поділяються на три головних види: переходи; рефлексивні, співвідносні зв'язки (відбиття одних явищ в інших); розвиток. В.л.в.м. стосується першого виду зв'язків, у рефлексивних зв'язках та процесах розвитку вона становить лише один з елементів більш складних структур мінливості буття.

Вундт, Вільгельм (1832, Некарау, Баден - 1920) - нім. філософ, психолог. Проф. філософії в Ляйпцигу (від 1875 р.), де організував першу в світі лабораторію експериментальної психології (1897). Окрім експериментальної та фізіологічної психології нижчих процесів, визнавав також існування описової та історичної психології, метод якої застосовується до аналізу таких виявів людського духу, як мова, звичаї, міфи та ін. У тлумаченні співвідношення душі та тіла, психічного й фізичного виходив із первинності першого чинника. На думку В., душа або дух є фундаментом матерії, а не навпаки. Логіку розглядав як теорію форм синтезуючого мислення, на яку має спиратися методологія усіх наук. Згідно з В., етика -це апріорне знання абсолютних цінностей. Хоч опис звичаїв різних груп людей з точки зору психології утворює необхідне підґрунтя формування моральних норм, головним чинником у цьому процесі є історично конкретизована рефлексія абсолютних цінностей.

[br]

Осн. тв.: "Вплив філософії на емпіричні науки" (1876); "Логіка" (1880 - 1883); "Етика" (1886); "Система філософії" (1889)та ін.

ВЧИНОК - різновид людської дії, що експлікує моральну розмірність останньої Р. еалізуючи специфічне значення практичного утвердження певних моральних цінностей, В. висвітлює моральний аспект діяльності людини загалом. У такому розумінні роль В. є співвідносною з роллю акту наукового відкриття в експлікації пізнавального аспекту діяльності або художньо-творчого акту в розкритті її загальної творчої спрямованості. Саме В. із граничною виразністю розкриває моральну структуру людської дії через взаємовідношення мотиву і наслідків; цілі, засобів і результату; цілей й утверджуваних цінностей; самооцінки суб'єкта діяльності й оцінки суб'єкта тими, хто його оточує М. орально-смислова артикульованість В. є підставою для розгляду його як внутрішнього аспекту відповідального людського діяння. Саме так інтерпретує його, зокрема, Вахтин, надаючи "філософії В." статус "першої філософії", що випливає з очевидностей відповідальної причетності людини буттю, її "не-алібі" в ньому. Разом з тим, не кожна моральноосмислена чи морально визначена дія є В. у вузькому розумінні слова. В. як такий передбачає не просто осмислене виконання моральних приписів, але дещо більше - відповідальне і свідоме утвердження певних цінностей у полемічному контексті, в ситуації, де зазначені цінності не є загальновизнаними Ц. им В. принципово відрізняється від подвигу, котрий являє собою діяння важке і небезпечне, але при цьому спирається на достатньо безсумнівні ціннісні засади. Навпаки, В. неодмінно містить елемент суто морального ризику, що випливає з його ціннісної негарантованості. Цілераціональність В. тісно пов'язана з маніфестаційністю: йдеться не лише про досягнення поставленої мети, а й про те, щоб самим фактом η здійснення засвідчити моральну позицію, певний ціннісний вибір. Таким чином, при всій своїй етичній виразності В. не може бути явищем надто поширеним. Водночас готовність до В. є неодмінною рисою морально зрілої особистості Ц. я готовність є особливо актуальною на тлі хронічної "кризи В." (Вахтин), зумовленої тривалим пануванням тоталітарного режиму.

ГЕРМЕНЕВТИКА ФІЛОСОФСЬКА - виникла і розвивалась, з одного боку, у річищі традиційної герменевтики (див. герменевтика) - як її відгалуження, з другого боку - Г.ф. є певним щаблем у процесі внутрішньої еволюції останньої, який суттєво оновлює і видозмінює її предметне поле. Спочатку Г. ф. розглядали як мистецтво тлумачення (ars interpretandi) текстів та інших проявів думки. Потреба у "культивації правильного тлумачення" виникла тоді, коли нашарування культури стародавнього світу ускладнили безпосереднє розуміння текстів, які вважалися зразковими. Після перших герменевтичних досліджень софістів і Аристотеля ("Про тлумачення") мистецтво інтерпретації набуває значної ваги й поширення. У наступні часи з'являються герменевтичні пояснення до тлумачення Біблії та спроби систематизації засобів, що уможливлюють і полегшують розуміння класичної та юридичної літератури. У Новий час термін "герменевтика" вперше вживає в 1629 - 1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауер. На його думку, "загальна герменевтика" - це наука про засадничі принципи тлумачення письмових джерел із теології, правознавства й медицини. Формування Г.ф. відбувалося значною мірою як наслідок дослідження проблеми тлумачення у двох аспектах: 1) багатозначності знаків, 2) співвідношення тексту й буття. Універсалізація герменевтики, набуття нею філософського статусу здійснювалися завдяки поступовому усвідомленню щільного зв'язку цих двох аспектів і проблематизації методичного характеру герменевтики. Варіанти універсальної герменевтики, запропоновані Шляєрмахером іДильтеєм, містили ідею визначення смислу будьякого тексту в залежності від розуміння задуму автора, а не зв'язку між текстом і читачем. Г.ф. Гадамера відзначають: заперечення психологізму, властивого цим першим варіантам універсальної герменевтики, і наголошення на тому, що мова як комунікація є буттєвим простором зазначеного зв'язку. У праці Гадамера "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) думку Гайдеггера про єдність розуміння із саморозумінням (буттям) інтерпретатора - т. зв. "герменевтичне коло" - узгоджено з думкою про мову як підставу "злиття горизонтів" тексту і читача. Отже, читання як своєрідна інтеракщя між текстом і інтерпретатором править тут за парадигму будьякого розуміння. Відмова від поняття "об'єктивного смислу", незалежного від цієї інтеракції, спонукає Гадамера критично поставитися до самого ідеалу методу в герменевтиці, оскільки поняття методу передбачає абстракцію об'єкта. Наголошуючи на тому, що герменевтика є насамперед практикою, Гадамер водночас підкреслює, що йому вдалося уникнути суб'єктивації смислу, притаманної попередній універсальній герменевтиці Г. оловний недолік останьої в тому, що вона опосередковувала "об'єктивний смисл" (у необхідності якого вона не сумнівалася) дослідженням авторського бачення смислу свого тексту, тобто дослідженням предмета, який принципово не об'єктивується. Г.ф. трактує комунікацію як традицію, чия мовна та історична природа забезпечує істинність розуміння. Існування в традиції як спосіб осягнення істини має, за Гадамером, структуру герменевтичного досвіду, що його як "досвід світу" він протиставляє "науковому досвіду", крізь призму якого дивилася на поняття істини попередня філософія. Досвід світу, утворений з істин філософії, мистецтва та історії, має історичний характер. Це означає, що старий досвід не просто усувається новим чи повторюється, він визначає спосіб засвоєння нового й також зазнає змін під його впливом. У цьому плані Гадамер обмірковує значення упереджень для розуміння. Істинність смислу як відповідність буттю не означає незалежність від напередвизначеного традицією, адже саме традиція є буттям, яке передує нашим актам рефлексії, бо ми самі завжди вже занурені в неї. Інтерпретація, що сягає істинного смислу, здійснюється в межах самовиявлення текстом умов існування свого смислу. Проте інтерпретація - не відтворення смислу, вміщеного автором у тексті, а саме творення смислу в зустрічі з текстом як "носієм" смислу (комунікація). Наше розуміння водночас експансивне й співвідносне, тобто спонтанність його смислотворної дії обмежена іманентною необхідністю тексту, що належить традиції і нашим передрозумінням. Тому істина скінченна, а ми завжди упереджені, хоч і не приречені підпорядковувати думку одним і тим самим упердженням. Навпаки, засвоєння нового смислу дозволяє не лише усвідомити умови його розуміння, що їх диктує традиція, а й висвітлити власні упередження, тобто краще зрозуміти себе. Незалежність від будь-яких упереджень є, на думку Гадамера, теж упередженням, до того ж, хибним. Втім, якщо розглядати ідеал неупередженого розуміння як засаду традиції Просвітництва, перед Гадамеровою герменевтикою постає проблема різноманітності й суперечливості традицій, що поновлює питання про істинність і вимагає нових роз'яснень щодо ототожнення традиції з буттям. До численних спроб обмежити гадамерівський історизм належать варіанти герменевтики Апеля, Габермаса й Рикера. Апель аналізує комунікацію, що уможливлює розуміння з точки зору виокремлення її трансцендентальних умов, тим самим повертаючись до метафізичного поняття буття. Габермас звертається до ідеї герменевтичного методу, який має сприяти усуненню перекручених форм комунікації. Рикер доповнює філософську герменевтику семіотичним аналізом і намагається в ній інтегрувати різні методи інтерпретації.

ГЕРМЕНЕВТИЧНЕ КОЛО - взаємообумовленість розуміння елементів якоїсь ситуації загальним усвідомленням цієї ситуації,ї навпаки; оскільки і саме загальне усвідомлення визначається з'ясуванням його компонентів. Г. к. розривається, якщо припустити один з аспектів ситуації напередвідомим і потім, використавши його як передпосилку розуміння загальної ситуації, повернутися до його перевірки на новому рівні усвідомлення. Через таку багаторівневість Г. к. відрізняється від "логічного кола". Термін "Г. к." був уведений у XIX ст Ш. ляєрмахером і використовувався представниками герменевтики (зокрема Гадамером) в контексті розкриття гносеологічної ролі традиції як регулятивного чинника інтерсуб'єктивного досвіду. За такого підходу евристичним є розв'язання Г. к. шляхом потенціювання або актуалізації цілого чи його частин у процесі розуміння певних ситуацій. Загалом Г. к. є свідченням того, що герменевтичний процес розгортається поступенево, тобто передбачає перспективу подальшого розкриття ситуації, яка підлягає усвідомленню.